***
в шостім класі тихо–тихо навіть муху чутно,
на уроці хімії не буває нудно.
Тільки Петрик цей предмет вчити не бажає,
На уроці він завжди від нудьги куняє.
А як дзвоник пролуна – довго не бариться,
Бо ж рибалка він завзятий, то ж на річку мчиться.
От одного разу Петю вчитель попрохав,
Щоб хімічні елементи деякі назвав.
А окремо, любий друже, назови нам ті,
Що на твою думку, Петю, нерозчинні у воді.
Довго думав наш хлопчина, навіть чуб став диба,
Раптом річку пригадав, і вигукнув – “риба”!
* * *
якось до бабусі онук підбігає:
– А скажи, рідненька, – у неї питає.
Правда ж треба завжди,щоб там не було,
Лиш добром відповідати на зроблене зло?
– Так, мій голубе сивенький, добре все запам’ятав,
а чому про це, мій любий, ти сьогодні пригадав?
– Та тому що, каже Дмитрик, я бешкету наробив,
й окуляри твої, бабцю, ненароком розтрощив,
то ж виходить ти мене не маєш сварити,
а повинна шоколадних цукерок купити.
* * *
По уроках наш Дмитрусь часу не втрачає,
Бо книжки про шпигунів дуже полюбляє.
Ось і зараз на канапі зручно умостився,
І черговим детективом знову захопився.
Чом так швидко, Дмитрику, ти книжку читаєш,
Що багато сторінок зразу пропускаєш?
Бо ця книжка, каже Дмитрик, про завзятих шпигунів,
Тож цих злодіїв чим швидше наздогнати я хотів.
* * *
Повечеряти зібралась вся сім’я Миколки,
А до чаю подали пряників підковки,
Ці шедеври кулінарні хлопця так манили,
Що вседіти за столом не стачило сили.
Тільки він хотів узяти пряник солоденький,
Раптом батько йому каже: “Почекай, рідненький,
Так руками через стіл тягнутись негарно,
В тебе є ж язик у роті, що, він виріс марно?
– Я про нього, – каже хлопець, – добре пам’ятаю,
але руки ніж язик трохи довші маю.
* * *
Петрик з вулиці прибіг,
Цілий день м’яча ганяв,
Наче вихор вскочив в хату,
Аж батьків перелякав.
Мати сплеснула в долоні:
– Де ти Петрику блукав?
Подивись на себе в люстро,
На кого ти схожий став.
Весь у поросі, в грязюці,
Чорний наче сажотрус,
Іще й дірка на коліні,
От бешкетник! Ну й Петрусь!
Тут почувся голос хлопця,мов тихе зітхання.
– Ця діра не на коліні, а на моїх штанях.
* * *
– Мамо! – хвалиться Мишко. – Я до дядечка ходив.
А він мене горішками смачненькими пригостив.
– От і добре, – каже мати, – мій коханий сину.
А з сестрою ти ділився? Дав їй половину?
– Ні, – сказав, а сам лукаво на матусю дивиться.
– Ти ж, напевно, знаєш, люба, три на два не ділиться.
* * *
вже на вулиці стемніло, а Сергійко ще не спить,
у своїй кімнаті світло не збирається гасить.
Мама хлопчика благає: – Спати лягай, синку!
Полиш книжку, дочитаєш завтра ту сторінку.
– Завтра буде вже запізно, – малюк відказав, –
бо на титульці сам автор таке написав, –
від шести і до вісьми книжка ця читається,
а мені, матусю, дев’ять завтра вже сповняється.
* * * *
Першокласник Дмитрик мамі каже про свою біду:
– Я до школи більш, рідненька, ані за що не піду!
Дозволяють там робити те , що я не вмію,
І примушують робити те, що не волію.
Можна там писати, можна там читати,
Та не можна на уроках весь час розмовляти.
* * *
мама Петрика сварила: – Де ж ти, капосний, ходив,
що свої штанці новенькі так страшенно забруднив?
Петрик так сказав матусі: – я на вулиці гуляв,
З однокласниками, рідна, у дворі м’яча ганяв.
А штанці тому в болоті, – мовив винувато, –
Бо коли в калюжу падав, то не встиг їх зняти.
* * *
у садочку чути зойки, то Васько голосить,
він упав сьогодні в яму і подряпав носик.
Мама вибігла з хатини, його пригортає,
– І чому ж це мій синочку так гірко ридає?
Васько мамі так сказав, залившись сльозами,
– Бо плакати солодко я не вмію, мамо!
* * *
із дитячої кімнати чути вереск кошиняти,
то Михайлик грається, з Васьком забавляється.
– не тягни його за хвіст, полиш кошенятко! –
із сусідньої кімнати гука йому татко.
– Та я його не тягну, лиш тримаю за хвоста,
а Васько вже тягне сам, тату син відповіда.
* * *
по обіді каже мама маленькому Кості:
– Нас сьогодні дід Михайло запросив у гості.
Тож біжи, мій любий сину, до ванни мерщій,
І своє лице та руки ретельно помий.
Хлопець мамин цей наказ уважненько слуха
І запитує рідненьку: – А чи мити вуха?
Від твоєї відповіді мій вигляд залежить,
До лиця чи до потилиці в нас вуха належать?
* * *
якось Олечка маленька з мамою гуляла,
задивилась на ворону і трохи відстала.
Раптом дивиться навколо, ще вона тут не була,
Місце зовсім незнайоме, загубилася мала.
Яке прізвище у мами? – дівчину питають.
– Порох! – схлипнула Оленка, – її називають.
– Значить ти також в нас Порох?– запитує жінка.
– Я, тітусю, ще маленька,
тож звусь Порошинка.
* * *
за вечерею Михайлик на скатерку сік розлив,
а матуся його сварить: – Що ж ти, синку, наробив.
Та ж бабуся тільки вранці прала скатертину,
А вона уже старенька, їй же важко, сину.
Той хто ввічливий той завжди чужу працю поважа.
Тут Михайлик зауважив: – Нам бабуся нечужа.
* * *
після дзвоника учитель зошити зібрав,
як роботи перевірив Петрику сказав:
– ти чому, мій дорогенький, стільки пропустив?
Чи писати кожне слово не стачило сил?
– ні, Іван Петрович, – хлопчик відказав, –
це я місце для реклами скрізь позалишав.
* * *
Олю вчителька питає: – Ти не вивчила урок?
У твоїй роботі, люба, вісім грубих помилок.
Цю роботу ми у класі вже робим не вперше,
Ти б могла робити, Олю, помилок поменше?
Оля вчительці сказала: – Це звичайно можна,
Якщо буде ця робота удвічи коротша.
* * *
– Що ж ти, сину, – каже мати, – ображаєш брата,
не даєш йому возити новенькі санчата.
Я з ддитинства вас навчала забавки ділити,
Тож не треба, любий Васю, пагано чинити.
Все це наклеп, – каже хлопчик, – я даю йому везти,
Кожен раз коли нам треба їх на гірку витягти.
* * *
вранці Петрик за сніданком розказує мамі:
– Мені сон такий наснився несказать словами,
що професор я відомий часто мені сниться,
як ти думаєш, матусю, мрія ця здійсниться?
Похитавши головою, каже мудра мати:
– Щоб здійснилась твоя мрія треба меньше спати.
* * *
все про яблуню сьогодні вчитель дітям розповів,
а тоді почав питати хто із них що зрозумів.
– Петрику, – мій любий друже, – розкажи всім доладу,
коли краще нам зривати з яблуні плоди в саду?
Хлопчик вискочив з– за парти й зопалу відказав:
– Яблука зривати краще, якщо пса хтось прив’язав!
* * *
тільки ввечері Михайлик прибився до хати,
біля хвіртки на хлопчину вже чекала мати.
Тільки глянула на сина і за голову взялась:
– Чому шапка у грязюці? Поясни скорійшМихась!
– Це все хлопці, – Мишко каже, – шапку з мене зняли,
потім нею у футбол вони грати стали.
– ну а ти де був як хлопці грали шапкою в футбол?
Стояв, мамо, на воротях, щоб не пропустити гол.
* * *
перевірити щоденник батько взяв у сина,
і побачив, що у нього там не все відмінно.
– Ти ж розумний в нас хлопчина, наче неледащо,
Чом Василько, твій сусід, навчається краще?
Через те він має, тату, оцінки відмінні,
Бо живе до школи ближче аж на дві хатини!
* * *
перший раз батьки Сергійка відвели до школи,
він сьогодні був слухняний, мабуть, як ніколи.
Після школи у хлопчини запитала мати:
– Як у школі, сподобалось, що можеш сказати?
– Вчителі там дуже дивні, нічого не знають,
бо вони у нас про щось повсякчас питають.
* * *
у пісочку малюки палац будували,
про свої дитячі справи стиха розмовляли.
Першим Дмитрик похвалився: – в мене брат маленький!
Рік йому ще, а він ходить І такий жвавенький.
Васько пхикнув це почувши, а ніс задер вище:
– Рік і песику моєму,а ходить він швидше.
Дмитрик ледве не заплакав, брата захищає:
– це не дивно ніг він більше аж удвічи має.
* * *
вранці шити ляльці плаття Тетянка зібралась
тільки ниточка у голку, щось не затягалась.
Почала тоді дівчина голосно ридати,
На той вереск всі прибігли і батько і мати,
– І чого, моя дитино, ти так розридалась?
Ти не бачиш вушко в голці ?– мама здогадалась.
– Ні я бачу, – Таня каже і ще дужче плаче,
– А от ниточка це вушко ніяк не побаче.
* * * ***
із дитячої кімнати вибігає Ніла,
– Скажи, брате, дорога пляшечка чорнила?
– Зовсім ні, – брат здивувався, – якісь копійки,
а чого з’явились, ніло, в тебе ці думки?
– Як дешева, то чого мене мати била,
що я вилила на килим пляшечку чорнила?
* * * *
– десь поділись окуляри, – бідкалась бабуся,
– а вони тобі навіщо?– пита її Нюся.
– Бо я хочу вишивати, моя дорогенька,
і вони мені потрібні, пошукай рідненька.
Нюся бабцю попросила: – Якщо їх знайдеш,
То й мені надінь, я хочу вишивати теж.
* * *
батько запитав Андрійка:
– Чому в тебе знову двійка?
Що, було тяжке завдання?
Ти не зрозумів питання?
Батьку так син відповів:
– Я питання зрозумів,
відповідь мою мабуть,
вчитель вже не міг збагнуть.